Роман Корзун письменник-початківець
Роман випустив свою першу біографічну книгу про свій життєвий шлях і подорожі!
Ми поговорили з письменником і дізналися всі подробиці.
Катерина Карачковська: — Романе, добрий день! Поговорімо про твою книгу. Вона справляє враження солідного видання, особливо за кількістю сторінок. Одразу зрозуміло, що це серйозна праця.
Розкажи, про що роман? Що ти хотів донести до читача?
Roman Corzun
Роман: — Добрий день, Катю! Дякую за інтерес до моєї книги й за запрошення!
Так, цю книгу я почав писати ще 2014 року, і вийшла вона доволі об’ємною, попри те що я намагався писати стисло, аби не перевантажувати сучасну людину надмірною кількістю інформації.
Тому я намагався писати коротко й по суті. Думаю, щойно читач трохи зануриться в оповідь, https://ru.corzun.com/, книга до самого кінця читається на одному подиху.
Книга описує події, які справді відбулися зі мною від 1995 до 2010 року, з невеликими відступами до раніших подій. Це був час політичних і технологічних зламів. Те, що сьогодні здається таким очевидним, у 90-х було немислимим, хоча це було, здавалося б, зовсім недавно…
Це були непересічні події. Ціла низка подій, справжні пригоди, що тривали понад десятиліття. Зрозуміло, що, хоч як би я намагався все це скоротити, швидко про таке не розповіси. Щоправда, зовсім стисло вийшло в доповіді ООН, яка вмістилася лише на одній сторінці. Але боюся сказати зайвого, щоб не зіпсувати враження тим, хто захоче сам ознайомитися з моїм твором, прочитавши його від початку до кінця.
Адже його побудовано так, щоб читачеві весь час було цікаво, щоб він не хотів зупинятися, доки не дізнається, що ж далі, на наступній сторінці, — і так, поки не прочитає всю книгу. Мені здається, що моя книга в якомусь сенсі нагадує захопливий серіал, який дивишся сезон за сезоном усю ніч безперервно. Але найдивовижніше те, що все до останнього слова — не просто художній твір, а розповідь, заснована на реальних подіях. За винятком деяких імен, які довелося змінити задля збереження конфіденційності.
Відповідаючи на твоє запитання, про що роман… Ще, мабуть, навчаючись у радянській школі, я мріяв виїхати за кордон. А потім обставини склалися так, що я був змушений поїхати. Але це виявилося нелегким завданням і обернулося неймовірною історією.
Чи хотів я щось донести до читача? Дуже сподіваюся, що, прочитавши книгу до кінця, читач зрозуміє, що саме я хотів сказати. І кожен, мабуть, почерпне для себе щось своє. А загалом це просто має бути цікава й захоплива оповідь, яка викликає емоції, як і будь-яке мистецтво. Найбільше мені хотілося б, щоб моя книга припала читачеві до душі, щоб вона йому сподобалася.
К. К.: — Як у тебе виникло бажання писати?
Р. К.: — Пройшовши цей шлях, я захотів викласти все на папері. Записати, щоб пам’ятали наступні покоління. Для мене це навіть було своєрідною психотерапією. Найцікавіше, що я пам’ятав усі подробиці, усе до дрібниць, а коли переносив це на білий аркуш, то раптом усе забував. Маю на увазі, що, коли згодом перечитував, виникало відчуття, ніби це писав не я, і багатьох деталей я вже просто не пам’ятав. Дивовижний феномен.
А ще одного разу, коли я опинився в тяжкому безвихідному становищі, так би мовити, між «матрицею» та «реальністю», один мій друг сказав: «Не гай часу! Займися чимось! Напиши книгу!». Ця ідея запала мені в душу, наче зерно. Щоправда, перш ніж воно проросло, минуло щонайменше сім років.
К. К.: — Можеш розповісти про свій творчий процес?
Р. К.: — Це неймовірний процес! Ти ніби занурюєшся на дно океану — навколо тебе раптом усе зникає й завмирає. Є лише ти й білий аркуш на екрані ноутбука. Ти повністю поринаєш у ті події, про які пишеш, і текст ніби ллється струмком.
Оскільки часу на написання книги в мене було небагато, я часто писав дорогою в електричці. І міг просто проїхати свою зупинку. Таке траплялося часто.
К. К.: — Ти багато критикуєш владу в питаннях емігрантів. Не боявся писати так відверто?
Р. К.: — Зовсім не боявся. На мою думку, я був навіть дуже дипломатичним у своїй критиці. Скажу більше: я навіть не можу назвати це критикою. Я просто наводив факти. А те, що іноді може здатися осудом, радше було описом моїх відчуттів у той час, коли відбувалися ці події. Тут, вважаю, потрібно було бути відвертим до кінця. Інакше не вдалося б передати всіх почуттів і пережитих мною випробувань.
К. К.: — Також ти відверто писав про порушення під час перетину кордонів, підроблення паспортів. Справа, звісно, давня, але чи не боїшся покарання з часом?
Р. К.: — Ні, звісно, ні. Справді, я описав події, які теоретично могли б зацікавити деякі органи. Але про багато речей владі країни, де я нині живу, усе відомо, а іншим, думаю, до цього немає жодного діла, та й речових доказів не залишилося. І в будь-якому разі для таких порушень законом передбачено строки давності, які вже давно спливли.
К. К.: — У книзі ти описуєш, як у тебе виник інтерес до комп’ютера, як ти навчався й опановував нові програми. А як ставишся до інтернету? Як він впливає на життя людини? Що ти можеш сказати з цього приводу?
Р. К.: — Інтернет перевернув усе наше життя з ніг на голову! Я уявляю, наскільки простішими були б деякі речі, якби в 90-х був інтернет! Та ще й такий, як зараз! Я часто нагадую читачеві, що та чи інша подія відбувалася в іншу технологічну добу. Адже інтернет став настільки звичним, хоча від його появи минуло зовсім небагато часу — не лише з погляду історії, а й навіть із погляду поколінь. Адже минуло лише років двадцять. Це два покоління. А мобільний інтернет існує ще менше.
К. К.: — Якби ти міг щось порадити собі юному, що б це було?
Р. К.: — Мабуть, юний я не дослухався б до порад себе досвідченого й мудрого. Але перше, що спадає мені на думку, — це той час, коли я переїхав із Ришканівки на Буюкани й згодом змінив школу. Я навчався в класі з математичним ухилом, а в новій школі через відсутність такого перейшов до гуманітарного. Як наслідок, у новій школі я не лише став гірше вчитися, а й так до пуття до неї не призвичаївся. Думаю, насамперед я порадив би собі не змінювати школу й старанно виконувати домашні завдання.
А якби я молодий запитав у себе досвідченого, навіщо мені це потрібно, то я досвідчений пояснив би, що з мого класу в старій школі дві третини учнів роз’їхалися по всьому світу — усі зробили кар’єру, переважно в західних компаніях. Усі реалізувалися професійно й обіймають високі посади, і нікому з них не довелося проходити те, скажімо так, пекло, через яке пройшов я.
Але є й свої плюси. Я став тим, ким є, та ще й книгу про це написав. Бо вигадати таке було б дуже складно.
К. К.: — Якби ти мав змогу подорожувати в часі, який момент минулого обрав би й чому?
Р. К.: — Думаю, той час, коли були живі мої бабуся й дідусь. Просто побути з ними. Адже, коли я їхав, то й уявити не міг, що бачу їх востаннє.
К. К.: — Книга обривається, як на мене, на найцікавішому місці. Коли хочеться щасливого завершення, розповіді й фотографій із весілля, хочеться побачити дітей і дізнатися про них та про нинішнє життя вже дорослого Романа Корзуна. Розкажи, будь ласка, про сім’ю.
Р. К.: — На мій погляд, книга закінчується саме там, де й має, а решту вже можна дофантазувати. Усе-таки книга не про моє особисте життя. Думаю, тут можу коротко дещо розповісти, адже у своїй книзі я майже не зосереджував на цьому уваги.
Моя дружина Олександра родом із Латвії, разом ми вже чотирнадцять років, у нас дві чудові донечки: одній сім, а іншій чотири роки. Обоє живемо в одній із західноєвропейських країн — не називатиму, у якій саме, щоб зберегти інтригу. Багато працюємо, а під час відпустки обов’язково кудись їдемо. Навіть під час пандемії, хоч і переносили поїздки й не завжди вдавалося виїхати за кордон, але без подорожей ніяк. І діти теж до цього звикли. Відпустка асоціюється в них із поїздкою: далеко чи близько, але це має бути дорога. Ну і, звісно, намагаємося щороку побувати на колишній батьківщині. Тепер у мене їх кілька: Україна, Латвія, Молдова…
К. К.: — Ви з Олександрою багато подорожуєте. Чи траплялися з вами кумедні ситуації під час мандрівок?
Р. К.: — Слава Богу, ні. Тепер я намагаюся ретельно планувати поїздки, і всі кордони ми також перетинаємо законно. У моєму минулому було достатньо кумедних ситуацій, тепер хочеться спокою й розміреності.
К. К.: — Чи буде продовження книги?
Р. К.: — Як я вже казав, на мій погляд, книга сама по собі завершена, і продовжувати там нічого. Але можна уявити якесь відгалуження сюжету, адже я майже не висвітлюю роки, що передували поїздці. Однак стільки подій у мене не було. Були цікаві епізоди, але на другу подібну книгу, думаю, не вистачить. Проте можна ж написати не правдиву історію, а просто якийсь цікавий роман, дія якого відбувалася б у наших краях у 90-х. Я багато чого бачив і чув, тож, думаю, міг би цілком вийти якийсь наш, молдовський «Хрещений батько».
К. К.: — І наостанок. З яким посланням ти звернувся б до людства тут і зараз? Яку ідею хотів би донести — ти сьогоднішній, який пройшов через стільки випробувань?
Р. К.: — Цей світ може врятувати лише любов у найширшому значенні цього слова. Усім нам потрібно бути добрішими до інших — не лише до близьких, а й до чужих. Треба не лише декларувати людяність, а й бути людяними. Це стосується як держав загалом, так і людей зокрема. Більше людяності зробить нас щасливішими.
І ще хотілося б сказати: щиро вірте у свою мрію, ідіть до неї послідовно й наполегливо. Можливо, шлях буде коротким, а можливо, дуже довгим, але не здавайтеся, вірте — і ваша мрія обов’язково здійсниться.
Коли ви йдете тунелем, рано чи пізно все одно з’явиться світло, але тільки якщо ви продовжуєте рухатися.
Придбати книгу зі знижкою 10 % можна за цим посиланням:
https://www.amazon.de/dp/B0HRLXV1KR
