Перед канадським посольством у Бухаресті зібралося кілька десятків людей. Усі були вдягнені охайно, навіть по-святковому— нетипово для хаотичного й небагатого міста середини дев’яностих. У цих людей була одна мета: цього дня приймали документи на візу, і всі з нетерпінням та очевидним хвилюванням чекали, коли їх впустять усередину.

Як це зазвичай буває, не одразу, а після болісного очікування до воріт посольства з відчутним запізненням вийшов сонний співробітник і зі слонячою повільністю почав роздавати всім охочим необхідні формуляри для обов’язкового заповнення. Я теж потягнувся по свій екземпляр. Коли він нарешті дістався мені, я присів навпочіпки й узявся за копітку роботу просто на краю тротуару. Інші влаштовувалися як могли: хто, присівши, як я, клав формуляри на коліна, хто стоячи тримав їх на вазі, а хто притуляв папери до посольського паркану.

Усі натхненно зосередилися, вчитуючись у текст, сповнений різноманітних, переважно особистих запитань. Від кожного вимагалося розповісти про себе канадському уряду все до найдрібніших подробиць: від сімейного стану, кількості сестер і братів, професії та освіти — чи не до дівочих прізвищ бабусь. І варто було комусь не пройти інтерв’ю — в’їзд до Канади закривався на довгі роки. Деякі питання були сформульовані так, щоб у майбутньому можна було вирахувати кожного, кому відмовили, навіть якщо хтось потому надумав змінити особисті дані — скажімо, взяти дівоче прізвище матері або прізвище когось із родичів.

Та скидалося, що всі були налаштовані оптимістично. Я теж належав до цієї більшості. А як інакше?! Це мій єдиний шлях. Я навіть не хотів думати про інші варіанти розвитку подій. Тому й відповідав максимально чесно.

Як тільки всі формуляри були заповнені й зібрані, нас іще трохи потримали під ранковим літнім сонцем, що вже починало припікати, й не припиняючи випробовувати наше терпіння — аж поки нарешті не впустили всередину. Після цього довелося ще відстояти пристойну чергу вже у приміщенні посольства. Здавши всі необхідні документи й сплативши в касу посольства суму, що не підлягала поверненню, я був запрошений до спеціальної кімнати для проведення інтерв’ю.

Передавши ввічливому панові через щілину під товстим склом віконця свій закордонний паспорт, я сів на запропонований мені стілець у схвильованому очікуванні. Навпроти мене, по той бік дуже товстого — ймовірно, куленепробивного — скла сидів канадець, приблизно такий, яким я їх собі й уявляв: стрункий, із непомітною зовнішністю, в акуратних модних окулярах; на вигляд дещо зарозумілий — можливо, через гіркий досвід, набутий у країні, де йому випало працювати. Поруч із ним, праворуч і по-діловому зібрана, стояла румунська перекладачка, яка нагадувала мені школярку у формі під час урочистого шикування. Її завданням було перекладати слова з вуст канадця з блискавичною швидкістю. Іноді, докладаючи надмірних зусиль, їй навіть вдавалося говорити в ритмі його дихання. Моя посередня англійська була значно краща за слабку румунську, тож, послухавши її трохи, я відмовився від перекладацьких послуг. І в мене в голові тут же майнула думка: «Все ж треба було їхати до Москви…»